Пані Генеральний секретар, пишу Вам відкритого листа із закликом негайно піти у відставку. Зробити це необхідно не тільки, аби визнати неналежне ставлення до України через сумнозвісну «доповідь» Amnesty International, опубліковану 4 серпня, але й захистити репутацію організації, яку Ви серйозно підірвали.
Ви припустилися грубої помилки в судженнях щодо ситуації і публічно зганьбились через особисті коментарі, що не личать офіційній особі на Вашій посаді.
Ваше ставлення до звинувачень Amnesty International проти українських військових ганебне і негідне. Ви встромили ножа в спину Україні саме тоді, коли вона бореться за своє існування проти російських загарбників, і водночас завдали шкоди власній організації, підірвавши її репутацію.
Пані Генеральний секретар, я маю повне право звернутися до Вас особисто таким чином, закликати Вас вчинити гідно і піти.
Я не лише нинішній головний редактор Kyiv Post – найдавнішого англомовного видання України та його авторитетного голосу в усьому світі. Я також колишній активіст і посадовець Amnesty International у ті роки, коли не було жодних сумнівів стосовно того, що вона відстоює, як функціонує, щодо підзвітності Секретаріату та керівництва організації її членам та регіональним офісам.
Будучи студентом в 1971-1977 роках, я був співзасновником груп Amnesty International в університетах Лідса та Манітоби, а пізніше –Лондонської школи економіки та політичних наук.
З 1978 по 1982 рік я був дослідником Amnesty International відносно СРСР, очолюючи її роботу в Секретаріаті в Лондоні щодо захисту політв’язнів та прав людини в репресивному радянському середовищі.
Мені випала честь працювати під керівництвом легендарного Генерального секретаря Amnesty International Мартіна Енналса, а пізніше – його наступника Томаса Хаммарберга.
У ті пам’ятні дні було абсолютно ясно, що таке Amnesty International та її основні цілі: захист політв’язнів у всьому світі, протидія тортурам і смертній карі.
Сьогодні я вже не знаю, у чому полягає місія Amnesty International, окрім прагнення підтримувати себе та добре оплачувану роботу співробітників серед безлічі правозахисних організацій, які виникли за останні десятиліття.
На чому сьогодні спеціалізується та зосереджена Amnesty International, її сфера діяльності та винятковий досвід, які створюють додану вартість порівняно з іншими, окрім її репутації піонера в цій галузі та ефективності збору коштів?
Я спостерігав поступове розмивання первісної спрямованості Amnesty International, оскільки організація розширила сферу діяльності, охопивши позасудові та політичні вбивства, примусові зникнення, переселенців та біженців, збройні конфлікти та пов’язані з цим звірства, права корінного населення, економічну та соціальну несправедливість, що виникає внаслідок глобалізації та домашнього насильства. Одним словом, усі можливі умови, де наявні порушення прав людини.
Але вибачте, хіба це те, про що мріяли засновники Amnesty International? Що, їхні наступники трансформуватимуть їхню чітко визначену і цілеспрямовану ініціативу та претендуватимуть на універсальну роль захисника прав людини, яку доручено ООН (зокрема, Верховному комісару ООН з прав людини), або Раді Європи чи ОБСЄ? Що, Amnesty International кине виклик Міжнародному комітету Червоного Хреста чи Міжнародному кримінальному суду в оцінюванні порушень прав людини в зонах воєнних дій?
Що, Amnesty International поступово позиціонує себе, як найавторитетніша правозахисна організація і, погодьтеся, все більше ставатиме прибутковим «бізнесом», яким є зараз?
Чи наразі в пріоритеті – збір коштів, а отже, важливо бути активним на найширшому фронті, незалежно від справжньої компетенції та призначення Amnesty International?
Я не знаю, скільки Ви заробляєте, але за останніми даними, наданими Amnesty International, річна платня Вашого попередника у 2018 році становила 145 000 фунтів стерлінгів, що трохи менше, ніж заробляв Прем’єр-міністр Великої Британії.
Непогано для міжнародної неурядової організації, що традиційно фінансується приватними особами, які роблять внески як пожертви. Це також робить цілком зрозумілим, чому сенсаційність є таким важливим елементом для підтримки уваги та надходження коштів.
Це підводить мене до вартої заголовків «доповіді» Amnesty International з кричущою назвою «Україна: тактика ведення бойових дій українських військових, що наражає на небезпеку мирних жителів» на сайті організації. Виникає багато запитань, які потребують відповідей. Ось деякі з найбільш безперечних.
Чи має Amnesty International компетенцію в галузі, пов’язаній із ситуацією в постраждалих від війни регіонах України? Кого направили розслідувати ситуацію? Чи можуть вони ручатися за надійність свідків, з якими спілкувалися?
Чому в такій делікатній ситуації проігнорували український регіональний офіс Amnesty International? Чи співпрацювали слідчі Amnesty International на місці з місією ООН, представниками ОБСЄ та МКЧХ? І яким був рівень їхньої взаємодії з українською владою, яка дозволила їм провести таке розслідування, – чи насправді вони заздалегідь повідомили про те, якими насправді були умови їхньої місії та що вони збиралися робити з висновками?
Дійсно, яка мета розслідування, що вилилося в такий звіт? Чому був такий широкий сенсаційний розголос, який, по суті, на руку російському агресору? Human Rights Watch і Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні нещодавно вже натякали на це, але тактовніше, аби не обурювати українську владу, регіональний офіс Amnesty International та українське суспільство загалом.
Пані Генеральний секретар, я не ставлю під сумнів право Amnesty International проводити власні розслідування в межах її компетенції. Проте маю оскаржити саме цю місію, надані Вами висновки та зневажливі коментарі у відповідь на критику, зокрема, від регіонального офісу організації та вищого керівництва України.
Голослівно звинувачуючи українську армію в створенні «загрози для цивільного населення» через нібито «розташування воєнних баз та використання систем озброєння в житлових районах», Amnesty International не наголошує на наступному: лінія фронту в зоні бойових дій дуже часто проходить через міста і села, коли російські загарбники застосовують тактику «випаленої землі» шляхом невибіркових обстрілів та ракетних ударів, і що українська влада неодноразово закликала місцеве населення евакуюватися з незахищених районів, що можуть стати мішенню.
Змушення цивільних покинути свої домівки, безсумнівно, розцінюється Amnesty International як порушення їхніх основних прав.
На жаль, через серйозні воєнні злочини, скоєні російським агресором на українській території, наразі, Amnesty International, немає швидкого рішення, аби зменшити страждання цивільного населення, окрім як змусити Росію припинити вторгнення, окупацію та знищення України та її населення.
Проте, опублікувавши звіт в обраній формі, Amnesty International фактично морально зрівняла дії російських загарбників та захисників України, посилюючи той самий антиукраїнський наратив, який Росія просуває з 2014 року, коли вона вторглася на Схід України.
Не дивно, що в Росії, де Amnesty International вже давно вважається ворожим агентом, звіт широко висвітлений в офіційних ЗМІ як виправдання фейкових звинувачень Росії проти України.
Пані Генеральний секретар, це все дуже серйозно. Ви зіпсували свою місію в Україні та її звіт, відштовхнувши як регіональний український офіс Amnesty International, так і українське керівництво. Ви також зневажливо та образливо відповіли на критику у Twitter.
Тому, аби захистити репутацію Amnesty International, єдина гідна річ, яку Ви можете зробити, – це піти у відставку та дозволити своєму наступнику на цій посаді відновити добре ім’я та орієнтацію правозахисної організації, яка заслуговує на краще.
Якщо я Вас не переконав, тоді дозвольте мені також звернутися до Міжнародної ради та регіональних офісів Amnesty International з проханням вчинити правильно та звільнити Вас.
Оригінал англійською тут
